БУДЬ ЩАСЛИВОЮ, БУДЬ СИЛЬНОЮ, БУДЬ ЖИВОЮ

Пацієнтка LISOD Альона Мілевська (Литовченко) дізналася про діагноз «рак шийки матки»  2013 року. Зараз вона хоче розповісти свою історію тим, хто тільки зустрівся з хворобою і хто, як і вона кілька років тому, намагається відповісти на питання: «Чому це сталося зі мною?», «За що?», «Що далі?».

Після лікування в її житті багато чого змінилося. Альона зрозуміла одне — кожен новий день потрібно прожити на 100%. А ще усвідомила — немає нічого неможливого. Головне — щоб було бажання.

2013 року я пішла на звичайний плановий огляд до гінеколога. Коли вона мене дивилася, то змінилася в обличчі, але нічого не сказала, крім того, що потрібно зробити додаткові аналізи в онкодиспансері.

Атмосфера там була важкою. Всі сумні. Та й я була, м'яко кажучи, «не в формі». Аналіз нічого не показав, і мене відправили на діагностичне вишкрібання. Його провели 14 лютого під загальним наркозом, результат — рак «in situ» — нульова стадія раку.

Направили в хірургію, де взяли ще один аналіз, — на той момент я вже від жаху погано міркувала. Хірург була досвідчена і навіть при такому огляді, як то кажуть, «голими руками», припустила, що там не все так райдужно, що це не рак «in situ»... Коли я прийшла вже оформлятися в стаціонар на операцію, дізналася, що пухлина велика і прооперувати мене не можуть. Потрібно спочатку робити хіміотерапію і опромінення і тільки після цього — операцію, якщо пухлина відреагує на лікування.

Шок. Було відчуття, що бомба розірвалася перед обличчям! Відділення переповнене, лікарі втомлені, зайняті, бігають туди-сюди, ні у кого нічого толком не дізнаєшся, та ніхто нічого толком і не говорить, оскільки держстандарти не дозволяють чесно спілкуватися з пацієнтами. Мене направили у відділення променевої терапії, сказали, що у мене 3 стадія і потрібно опромінюватися.

3632275317620187971997235377325584604987392n_04

Думку про лікування я вже більш-менш сприйняла, майже готова була морально, коли друзі почали мене торсати, що потрібно звернутися до Києва і послухати другу лікарську думку. Я кажу: «Навіщо? У Полтаві в трьох лікарнях підтвердили діагноз, навіщо ще кудись їхати і витрачати гроші?»

Та все ж мене вмовили. З’ясувалося, що знайома за рік до цього проходила лікування від раку молочної залози в LISOD. Я ніколи не цікавилася, де вона лікувалася, і не знала назви клініки, але її лікування пройшло добре, і я вирішила туди з'їздити.

Через сайт лікарні замовила зворотний дзвінок, мені відразу ж передзвонили. І якщо в понеділок-вівторок я була ще в Полтаві у відділенні, то вже в суботу потрапила в LISOD. На прийомі була головний лікар Алла Вінницька, вона попередньо підтвердила, що у мене рак. Питання стояло лише в тому, чи піднявся рак вище лінії нирок. Якщо не піднявся, мене можна було прооперувати і пролікувати. А якщо вище — спочатку лікування, а потім, можливо, операція, але не факт, залежно від того, де знайдуть метастази. Мені порекомендували пройти ПЕТ-КТ — обстеження, без якого в Ізраїлі та Європі ніхто не призначає лікування. Саме в той момент я зрозуміла, що онкологія — не про те, наскільки швидко ти біжиш, а про те, наскільки правильно. Потрібно вивіряти кожен крок, приймати рішення усвідомлено і точно знати, кому довіряєш своє життя.

ПЕТ-КТ показало, що пухлина метастазувала тільки в найближчі лімфовузли. Коли я дізналася, що це третя, а не четверта стадія, готова була стрибати від радості! У LISOD прийняли рішення, що мене можна прооперувати.

Взагалі, що мене вразило в Лікарні LISOD найбільше — мене ніхто не називав хворою або пацієнткою, тільки на ім’я-по батькові. Зручні та комфортні умови очікування — це, звичайно, не загальна лікарня. І Алла Борисівна Вінницька — вона завжди говорить прямо, виразно, чітко і зрозуміло. Все те, про що я хотіла дізнатися. Абсолютно на всі питання тут відповідають відкрито. Ніхто не ховає очі та інформацію, все говорять, як є. При цьому інформація, навіть складна, не збиває з ніг, її можна усвідомити і зробити певні висновки. Відразу відчувається, що люди підготовлені, щоб розмовляти з пацієнтами. Це суттєво полегшує процес лікування — просто швидше приймаєш рішення.

У березні 2013 року хірург Сергій Байдо зробив мені лапароскопічну операцію, видаливши матку, шийку матки і близько 30 регіонарних лімфовузлів. При цьому зберегли яєчники і винесли їх із зони опромінення нагору, на лінію нирок. Після цього провели повний цикл опромінення на тлі сенситизуючої хіміотерапії цисплатином. Лікування закінчилося влітку. І після нього я протрималася півтора року до рецидиву.

Кожних три місяці я робила контрольне ПЕТ-КТ, і восени 2014 року у мене виявили рецидив у яєчнику. Консиліум лікарів прийняв рішення про операцію, мені видалили яєчники, а після того, як прийшли результати гістології, призначили хіміотерапію.

Вдруге почути діагноз мені було набагато важче. Тому що я вже розуміла, скільки це може коштувати моїй сім'ї і через що знову треба буде пройти. Дуже важко психологічно.

Під час першої операції і опромінення діти про мій діагноз нічого не знали, думали, що я на навчанні в Києві. Вдруге, під час хіміотерапії, приховати проблему зі здоров'ям було неможливо — я облисіла, погано себе почувала, була слабкість, постійно їздила в Київ, у LISOD. Я чесно сказала дітям, що захворіла і що хвороба називається «рак». Вони запитали: «Ти помреш?» — і я відповіла, що не знаю...

Весь цей час я спостерігалася і лікувалася тільки в LISOD. Так, звичайно, це дорогий «шопінг» — всі обстеження і лікування, нам навіть довелося взяти кредит. Але ми розглядали варіант лікування в Ізраїлі або Німеччині — там вийшло б набагато дорожче.

Під час лікування переді мною стояла тільки одна мета — пройти лікування до кінця. Сил на те, щоб вигадувати якісь нові заняття, практично не було. Не потонути допомагали музика, фільми, книги і фотографування. Дуже підтримували друзі.

Близьким людям було дуже важко, адже на них лягала відповідальність і за пошук грошей на лікування, і за адміністрування мого лікування (куди і коли поїхати, хто повезе в лікарню і привезе назад, як змусити з'їсти хоч що-небудь), і переживання за результат. Тому дуже хотілося якнайменше всіх турбувати, але нічого не виходило. Погане самопочуття, напади паніки і депресія були моїми супутниками протягом практично всього лікування. Все одно було страшно, і будь-яка розмова зводилася до одного й того ж: «Але ж я виживу, так? Правда, я виживу?»

Під час хвороби я зрозуміла чітко одну річ — відчуття плеча не можна створити, придумати або зімітувати. Почуття плеча і підтримка — вона або є, або немає. Дуже багато людей оніміли від несподіванки, коли мені поставили діагноз. Багато з них просто пішли в тінь і перестали спілкуватися — не тому, що їм все одно, а тому, що вони не знали, як зі мною розмовляти. Тому що це страшно — жінка молода, 33 роки, у неї двоє маленьких дітей, сім'я, у неї все добре, а тут бабах — у неї рак! Моя подруга розповідала, що коли у неї пройшов перший шок, вона почала гуглити, як розмовляти з онкохворими. Що говорити і не говорити, що робити, а чого краще не робити.

Коли проходиш лікування, то боїшся за своє життя, і це стає вже звичною темою для всіх. Взагалі зараз дуже і дуже багато онкології, і багато людей відкрито говорять про шлях, який проходять, про почуття, емоції. І коли розумієш, що не один такий, що ти не бракований, не неправильний, що вони теж переживають, відчувають схожі на твої емоції, то це сильно допомагає вижити. Адже коли усвідомлюєш, що тобі зрадило твоє власне тіло, то відчуття того, що є люди, які пройшли лікування, може, навіть без шансу одужати, і вони живуть — це дуже сильно підтримує.

Але дуже мало, на мій погляд, говорять про те, що переживають у цей час близькі люди. Я була з обох боків: і тим, хто бореться, і тим, хто знаходиться поруч (мої мама і бабуся померли від раку). І точно можу сказати: немає «легкої» сторони. Це дуже великий вантаж — відповідальність за життя іншої людини. Близькі люди майже завжди готові зробити все, що завгодно. Але ж все це може і не допомогти — ось із цим змиритися дуже складно. Фізичні сили йдуть на те, щоб дістати грошей, організувати побут, підтримати, витягнути рідну людину з депресії і страху... А хто підтримує того, хто підтримує потопаючого? Ніхто насправді, і це дуже сумно. Я мрію створити такий Центр підтримки в моєму рідному місті. Тому що ніхто не повинен проходити цей шлях самотужки.

Коли хіміотерапія закінчилася, то, крім інвалідності, розлучення і лисої голови, у мене була ще й повна невизначеність попереду. Та й саме слово «попереду» викликало паніку. Я запитала у Алли Вінницької: «Як мені жити далі?» — і вона спокійно відповіла: «Живіть, як живеться, живіть, щоб подобалося».

Після лікування я перестала боятися сказати «ні». Раніше мені було дуже незручно відмовляти. Я завжди дочитувала книгу і додивлялася фільм, навіть якщо це нецікаво. Знала, що потрібно доводити до кінця будь-яку розпочату справу. Ось цей перфекціонізм і «комплекс відмінниці» дуже сильно заважав жити. Зараз я розумію, що час — дуже цінний, і я не хочу його витрачати на те, що нецікаво.

Я мрію побачити, як мої діти виростуть, отримають освіту чи професію, яка їм подобається. Дуже хочу поїздити по Європі, помандрувати з фотоапаратом. Завела собі маленький помаранчевий блокнотик і записую туди все, чого хочу — від каблучок і черевичок до більш глобальних речей. Бажань з'явилася така прірва, що я розумію: потрібно працювати, працювати і ще раз працювати, щоб на це все заробити.

Ще я зрозуміла, що немає нічого неможливо. Звичайно, не з розряду «захотіла — полетіла», а в межах фізичних можливостей. Я навчилася водити машину, хоча раніше дуже боялася цього. Я політала на повітряній кулі. В один день проїхала 70 км на велосипеді. Професійно зайнялася фотографуванням. А ще — відкрила в Полтаві школу «Cloud education» з вивчення англійської мови. Раніше я говорила: «Я — і в бізнес? Та що ви! Та ніколи! Я ж філолог і рахую погано». Але все можливо! Всі вчаться — і я навчуся. Чому ні? Було б бажання!

Я дуже хочу, щоб люди знали, що і з таким діагнозом можна жити. Якщо не буде так страшно чути слово «онкологія», то і жити стане легше. Адже чим більше ми будемо знати про те, як спілкуватися з онкопацієнтами, чим більше сім'ї, що потрапили в біду, будуть бачити підтримку, чим більше історій ми будемо читати, тим легше буде донести до всіх думку про те, що рак — не вирок. І навіть якщо надії на одужання немає, за якість життя можна і потрібно боротися!

Коли немає страху, не народжуються забобони, що рак передається повітряно-крапельним шляхом, виникає від образ або егоїзму. Можна не мати генетичної схильності, вести здоровий спосіб життя, і все одно захворіти. Але потрібно знайти сили, щоб піднятися і почати боротися — не проти хвороби, а за своє здоров'я. Адже той, хто не бореться за те, що дорого, буде жити з тим, що у нього є.