«Я ВІРИЛА, ЩО ВСЕ РОБЛЮ ПРАВИЛЬНО!»

Коли дівчині лише 24 роки, то навіть лікарі часом не допускають думки, що у неї може бути рак грудей. А коли пухлину вже діагностували, то де брати сили на складний шлях до одужання?

Своєю історією з нами поділилась пацієнтка LISOD Лілія Грицай. Нині вона з надією дивиться в майбутнє, мандрує, працює і навіть пише книгу. Але коли хворобу тільки виявили, було дуже нелегко.

— Ліліє, розкажіть, будь ласка, як Ви довідалися про захворювання?

— Я з тих людей, які обстежуються одразу, щойно починає щось турбувати. Тому коли я побачила гульку в себе на молочній залозі, одразу пішла на УЗД. Лікар-діагност мене заспокоїв, що все гаразд, це просто гормональний збій і за місяць усе мине. Проте через місяць гулька не зникла, а збільшилася. Після чергового огляду гінеколог виписав мені гормональні таблетки, які я приймала близько трьох місяців. На той момент я жила в Польщі, закінчила навчання в Любліні і переїхала до Варшави. Там я звернулася до іншого фахівця. Але лікар не сприйняв мої скарги всерйоз. Звісно, ніхто й подумати не міг, що в такому молодому віці може бути рак. Я наполягла, щоб мені зробили УЗД. Цього разу, проводячи обстеження, спеціаліст сказав: «Не хочу Вас лякати, але тут щось страшне». Я не стала більше втрачати часу і одразу повернулася додому в Україну. У Львові мені зробили біопсію і підтвердили, що пухлина злоякісна.

Звістка викликала у мене ступор. Здавалося, що все це відбувається не зі мною. Я усвідомила, що мені потрібно залишитися в рідній країні й лікуватися, а оскільки до цього 7 років жила за кордоном, це теж був складний момент. Мене найбільше хвилювало, що під час лікування я буду безпомічною...

 

— Чому Ви вирішили лікуватися в Україні, а не в Польщі?

— Оскільки в Польщі мені не змогли одразу встановити діагноз, я дуже розчарувалася і сказала, що якщо я повинна жити, то виживу в Україні. Спершу лікувалась у Львові, там пройшла хіміотерапію. А вже в Лікарні ізраїльської онкології — операцію, променеву і таргетну терапію. Після операції, коли я вже знала й відчула на собі, яке може бути ставлення до пацієнта, зрозуміла, що хочу й надалі почуватися комфортно і спокійно. Зазначу, що таргетний препарат мені потрібно було б купувати і у Львові, і в LISOD. Різниця в ціні виходила несуттєва, адже приватна клініка була дорожчою тільки через вартість денного стаціонару. Зате тут неможливо собі уявити таку ситуацію, з якою я стикнулася у Львові: кур’єра, що мав доставити мені лікарський препарат, довелося чекати цілий день. Це нерви, втома і хвилювання. Натомість в Лікарні ізраїльської онкології все чітко, за розкладом та організовано.

 

— А як Ви потрапили в LISOD?

— Мені порадили цю лікарню у львівській онкоспільноті. Спершу планувала оперуватися у Львові, знайшла ніби непоганого лікаря. Під час консультації я запитала у нього, що буде далі з моїми грудьми (все ж мені 24 роки, все життя попереду!), а він сказав: «Ну, а який вигляд можуть мати молочні залози після лікування раку?» Він прямим текстом сказав, що виріже все, і, можливо, через 2 роки можна буде подумати про реконструкцію. Але цим він не займається. Тобто потрібно було б шукати ще якогось фахівця, який може провести потрібне втручання.

Я розуміла, що не перша проходжу через це. І згадала історію однієї жінки, яка зі свого досвіду радила чудового спеціаліста, зазначивши, що можна просто поїхати на консультацію, почути другу думку, а далі приймати рішення. І я наступного дня купила квиток до Києва. У мене залишалося мало часу, на той момент я пройшла вже 7 із 8 хіміотерапій.

У LISOD я зустрілася з Андрієм Жигуліним — і просто з перших слів зрозуміла, що це мій лікар! Ми розмовляли півтори години! Він показав фотографії своїх пацієнток. Натомість у Львові на прохання показати роботи мені заперечили, вказавши, що я не на базарі. Як на мене, для пацієнтки дуже важливо хоч приблизно розуміти, яким може бути кінцевий результат. А коли від тебе відмахуються, то довіри до такого лікаря бути просто не може...

Андрій Валентинович не тільки розповів усю теорію, він окреслив усі можливі ризики й ускладнення, що можуть виникнути після операції. Показав, який вигляд груди мають одразу після операції і через рік-два. Наостанок Андрій Жигулін мені сказав: «У Вас є час, ви можете подумати». А я відповіла: «Не хочу думати, я вже прийняла рішення!» І одразу погодилась. Ось так почалась моя пригода в LISOD.

Взагалі в лікарні багато чудових фахівців, яким я вдячна і яких весь час згадую. Наприклад, мені ще дуже сподобалась реабілітолог Світлана Коваль. Знаєте, мене під час лікування всі дуже жаліли. Найперша — моя мама, яка бачила, як мені важко. Після операції я не могла ні підняти, ні повернути руку. А тут зайшла Світлана і сказала: «Робимо так — без варіантів!» Пам’ятаю, як ми вдягали рукав, я так кричала, мені настільки було боляче... Але з того моменту я почала постійно працювати, займалася щодня, Світлана приходила, контролювала, перевіряла, допомагала — і зараз мої руки працюють однаково. Я вважаю, що це завдяки тому, що мене не жаліли, а робили те, що потрібно.

Також я щиро дякую психологу Яніні Дзюбі. Вона допомогла мені відновити душевну рівновагу перед операцією і після неї.

 

— У який момент Ви повірили в себе і в те, що одужання можливе?

— Довідавшись про діагноз, я в інтернеті почала шукати історії жінок з приблизною такою ж ситуацією. Інформації отримала не дуже багато. А пізніше довідалась, що у подруги моєї тітки, що живе в США, такий же діагноз. При цьому вона вже 10 років у ремісії. З першого дня, коли я вже налаштувалась на боротьбу, вона мені телефонувала кожного дня, розповідала покроково, що мене чекає, як проходить та чи інша процедура, як я буду себе почувати. І це вселяло в мене величезну віру, що я все роблю правильно, що я переможу і що мені все вдасться! Коли є план і ти його дотримуєшся, виконуєш пункт за пунктом, то розумієш, що це ситуація, якій можна зарадити. Усе під контролем. Так, було важко й у деякі моменти навіть не хотілося жити, але потім, зціпивши зуби, я все одно йшла далі.

А на самому початку, коли хворобу підтвердили, у мене був страшний розпач і депресія. Два тижні я нічого не робила, тільки лежала і думала, що помру. Тоді найкращим мотиватором стала моя подруга. Вона мене дуже просила, щоб я не здавалася, і сказала таку фразу: «Ну, добре, ти помреш, тобі буде все одно. Але я ж залишуся, і мені буде боляче!» Я замислилась над цими словами і вирішила спробувати поборотися.

І зараз ділюся своєю історією, бо хочу, щоб інші жінки, у яких діагностували хворобу, не втрачали віру. Щоб вони розуміли, що операція — це не тільки «видалити все». Що ставити питання лікарю можна і потрібно, щоб обрати саме того фахівця, якому довіряєш на всі 100%!

 

— Що допомагало Вам відновити сили під час лікування?

— Із самого початку мені дуже допомогло спілкування із такими ж дівчатами і жінками, як я, тобто з тими, у кого діагностували рак. Ми спілкувалися, мені допомагали порадами. А далі я зрозуміла, що під час лікування життя триває! І при будь-якій можливості, у перервах між хіміотерапіями чи під час введення таргетного препарату брала участь в різноманітних активностях. Приміром, знімалася в фотосесіях, стала моделлю в рекламі перук, брендових хустин та одягу. У мене постійно брали інтерв’ю. А ще — запросили на зйомки на Мальту. І я погодилася!

Крім того, під час лікування я почала писати. Активно веду свій блог у Facebook (@liliia.hrytsai). Зараз закінчую книгу.

І повсякчас не тільки шукала розраду для себе, але й підтримувала інших — і тих, хто має хвороби, і здорових.

 

— Що б Ви порадили тим, хто тільки починає рухатися цим шляхом?

— По-перше, шукайте людей із таким самим діагнозом, які вже в ремісії, одужали. Їхні історії і досвід дуже допомагають, вселяють надію.

По друге, беріть від життя максимум! Пробуйте різні речі, навіть ті, на які раніше не вистачало сміливості. Наприклад, для мене таким кроком стала поїздка на конях верхи. Я спробувала намалювати свою першу в житті картину, хоча до того ніколи не тримала пензля в руках. Та у свої 25 років вклеїла в паспорт фото з лисою головою. (Цього робити не обов’язково, це було лише моє бажання, але лисою я була красивішою, ніж у перуці.)

А по-третє, обирайте тих лікарів, кому довіряєте. Життя прекрасне, за нього варто поборотися!