Головна Про лікарню Медіа- центр Новини «Я навчилася жити»

«Я навчилася жити»

Мене звати Соломія, мені 31 рік. Я дружина і мама двох чудових діток: Давиду нині 7 років, а Анні 3 роки. І сьогодні хочу розповісти свою історію.

Я народилася у Львові, тут закінчила школу і магістратуру за спеціальністю «Міжнародна економіка». Ще в дитинстві почала займатися спортом — спортивною гімнастикою, стрибками у воду, акробатикою. Але на більш як 20 років мене полонили танці. Займатися ними я почала у 8 років, а вже у 17 мені запропонували роботу артиста (танцівниці) в колективі народної артистки Софії Ротару. Звісно, потрапити в основний склад мріяла кожна дівчинка, тож 10 років я провела, гастролюючи світом. Паралельно закінчила університет із червоним дипломом, вийшла заміж, започаткувала власний ювелірний бізнес, народила сина. У 27 років дізналася, що чекаю на донечку. Після другого декрету планувала взяти паузу в танцях, щоб приділити більше часу сім'ї і розвитку бізнесу.

Влітку 2020 року чоловік помітив гульку над моїми грудьми — настільки маленьку, що я не звернула уваги. Минув якийсь час, і чоловік нагадав, що потрібно сходити до лікаря. Думка про УЗД крутилася в голові не один місяць, але я все відкладала і відкладала. І ось одного ранку в кінці листопада я прокинулася з думкою, що варто нарешті обстежитись.

Лікарка УЗД із серйозним виглядом розглядала зображення моїх молочних залоз. Її мовчання насторожувало, я почала хвилюватися. Зрештою, вона стурбовано глянула на мене і сказала, що, ймовірно, в грудях — просто фіброаденома, проте потрібна консультація ще одного фахівця. І простягла мені візитку. Я зовсім не знала, про що йдеться, тож вийшла з кабінету і почала шукати інформацію в інтернеті, що таке та фіброаденома і головне — до якого лікаря йти на консультацію. Далі був перший шок і паніка, коли я зрозуміла, що потрібно звернутись до онкологічного центру.

Наступного дня я вже відвідала мамолога. Усміхалась, намагаючись себе заспокоїти. Фахівець був на диво привітним, позитивним і зміг легко нейтралізувати мій страх. Оглянувши мене і мої виписки з УЗД, запевнив, що це доброякісна фіброаденома і боятися нічого. Порадив 2 місяці її «полікувати» фітопрепаратами і мазями, а потім ще раз пройти огляд, щоб подивитися чи вона зменшилася. Якщо ні, її доведеться видалити. Та я не хотіла чекати 2 місяці, не розуміючи, чи дійсно це доброякісне утворення. Тож наполягла на біопсії, яку лікар, до речі, до останнього відмовлявся робити. Це була тонкоголкова біопсія під контролем УЗД — і через 20 хвилин я отримала результат цитологічного дослідження, де від руки було написано «Мастопатія С50». За цим кодом «ховається» рак молочної залози... А далі все було, ніби в тумані. Через 3 дні мені зробили трепан-біопсію, щоб точно встановити діагноз.

Найважче було дочекатися результатів. За 7 днів ми з чоловіком вивчили все про рак молочної залози, про його види і методи лікування за міжнародними протоколами. Та все ж сподівалися на помилку. Коли прийшли результати, сумнівів уже не лишилося. Мені 30 років — і в мене рак молочної залози.

Я була абсолютно розгублена і налякана. Страх — це перша емоція, яка захоплює тебе, коли чуєш онкологічний діагноз. Найбільше боялася повідомити батькам, бо знала, яким ударом це буде для них. Тому вирішила діяти, щоб в момент, коли доведеться сказати правду, запевнити, що не все так страшно. Опанувала себе і почала крок за кроком рухатися вперед. Пройшла додаткові обстеження у Львові (КТ, МРТ, сцинтиграфію, УЗД внутрішніх органів тощо). На щастя, все було чисто, діагностували хворобу вчасно. Весь цей час поряд був мій чоловік. Не уявляю, як би я пройшла це без нього. Він домовлявся з лікарями, купував необхідне, підказував, що і як потрібно робити, коли я починала плутатися в інформації.

Далі був важкий етап вибору місця, де проходити лікування. Звісно, перше, що спадало на думку, — потрібно їхати за кордон.

Оскільки розмір пухлини був 1 см, вона була гормонозалежна та Her-негативна, першим і основним етапом лікування мала бути операція. Моєю головною порадницею стала моя подруга, яка нещодавно теж закінчила лікування РМЗ і в нас були дуже схожі діагнози. Вона оперувалася в Німеччині, а хіміотерапію проходила в LISOD. Саме вона розповіла мені про Андрія Жигуліна (з яким мала нагоду познайомитись на консультації і про якого чула чудові відгуки від багатьох жінок) як про найкращого хірурга в Україні. Сказала, що він проведе операцію точно не гірше, ніж у Німеччині, і що я можу сміливо йому довіритися. Саме так я потрапила в LISOD: нічого не знала про лікарню, але їхала заради лікаря.

6 годин у дорозі я все ще сумнівалася, проте після першої консультації зрозуміла, що хочу, аби мене оперував Андрій Валентинович.

Операція пройшла успішно, і вигляд моїх грудей став набагато кращим, ніж до втручання. Я пройшла реабілітацію (оскільки операція була об’ємна – двостороння мастектомія з одномоментним відновленням імплантами) і досить швидко відновилася. Післяопераційна гістологія показала, що, на жаль, був уражений один лімфовузол. З урахуванням мого молодого віку, показника Кі67 і лімфовузла було прийняте рішення про подальше профілактичне лікування — хіміотерапію і променеву терапію.

Як я боялася хімії! Більше, ніж 7-годинної операції, більше, ніж усього. Я була щасливою власницею дуже довгого і густого волосся. Воно було моєю гордістю і збирало море компліментів. Але більше хвилювалася за дітей. Не могла уявити, яким ударом для них буде «лиса мама». Бо син змалечку був просто закоханий в моє волосся!

Були різні ідеї: не говорити дітям, приховувати усе, ходити в перуці тощо. Але ми з чоловіком дійшли висновку, що це нереально. Тому одного дня ми з сином (донька була ще маленька, тому не зрозуміла б) поїхали після школи в кафе — на морозиво і розмову. Я довго підбирала слова, проте змогла пояснити і про хворобу, і про втрату волосся. Він плакав і запитував: «Що ж це за лікування таке, що зіпсує тобі волосся? Невже немає іншого?» Розумію, що це було важке, але правильне рішення. З часом він примирився і навіть іноді сміявся з моїх головних уборів. Діти для мене є найбільшим стимулом жити і боротися. Вони допомогли мені не впасти духом і мужньо пройти все лікування. Я безмежно вдячна своїй сімʼї за підтримку і любов.

Коли почалася хіміотерапія, я вже довідалася все про LISOD, познайомилася з багатьма жінками, які проходили там лікування. Знала, що тут дотримуються всіх міжнародних протоколів, що використовують тільки якісні препарати (і належно їх зберігають) і що я можу довіряти лікарям. Також я отримала другу думку в двох різних фахівців за кордоном, і вони повністю підтвердили протокол мого подальшого лікування, запропонований лікарнею LISOD. Тож я ще більше впевнилася, що обрала правильне місце і що можу бути спокійна. Чудова лікар-хіміотерапевт Ольга Полях доклала всіх зусиль, щоб я пройшла цей нелегкий етап, підтримувала і підбадьорювала мене, допомагала впоратись із побічними ефектами.

Ми приїжджали зі Львова спочатку раз на два тижні, а потім щотижня протягом 5 місяців. Усе завжди проходило чітко й злагоджено. Мені подобалося ставлення до пацієнтів. Коли мене щось хвилювало в грудях, я сміливо приходила до Андрія Валентиновича на огляд чи за порадою, і він завжди з усмішкою приділяв мені час. Звісно, протягом такого довгого періоду в лікарні були й незначні непорозуміння, але вони всі розв’язувались. Після останньої хіміотерапії мої лікарі попрощалися зі мною так: «Чекаємо в гості та на планові обстеження, але більше ніколи в ролі пацієнта!»

Зараз я проходжу останній етап лікування — променеву терапію в Німеччині. На те було кілька причин, одна з них — бажання змінити обстановку і трішки розвіятися, поєднавши потрібне з приємним.

Чи змінилося моє життя після діагнозу? Так. Ось, що я писала про це в соцмережах:

“Я навчилася жити. 8 місяців, рівно вісім місяців, як рак став моєю історією. Хвороба, яка була такою далекою і «точно не про мене», прийшла в моє життя і тотально його змінила. І як би дивно не звучало — змінила на краще. Рак навчив мене жити. Не проживати життя, не існувати, а розуміти і відчувати його. Цінувати кожен день і хвилину, бути вдячною за все, що відбувається зі мною і навколо мене. Не жалітися. Насолоджуватись. Любити. Бути собою і робити свій вибір. Розставляти пріоритети і бачити далеко за горизонт.

І нехай хтось скаже, що я себе так просто втішаю, шукаю позитив в історії, у якій його ніби немає. Але ні. Я мала достатньо часу, щоб роздивитися ситуацію під всіма можливими кутами і зробити висновки. Найцінніші висновки.

І так, моє життя поділилося на «до» і «після». І це «після» відкрило мені очі на світ. Мій світ”.

Зараз я намагаюся вести повноцінний, активний спосіб життя. Менше думати про діагноз, менше звертати увагу на побічні дії. Натомість більше рухатися, займатися спортом, подорожувати, займатися улюбленою роботою, ділитися своєю історією, щоб допомагати жінкам, які потрапили в таку ж ситуацію, і отримувати задоволення від кожного дня.

Фізичну активність намагалася підтримувати і під час хіміотерапії, а зараз продовжую. Біг вранці, йога, танці — те, що допомагає мені бути бадьорою і зміцнювати своє здоров’я.

Усім, хто тільки довідався про онкодіагноз і перебуває на початку шляху, хочу сказати головне. Перевіряйте все, що вам призначають, завжди отримуйте другу чи навіть третю думку. Не бійтеся ставити запитання лікарям. Приймайте рішення стосовно лікування тільки тоді, коли ви будете на 100% впевнені в його правильності. Пам’ятайте, що є міжнародні протоколи лікування, де чітко написано, що і при якому діагнозі потрібно робити. На жаль, я стикнулася з багатьма сумними випадками, коли жінкам призначають операцію без елементарної біопсії. Коли жінок кладуть на операційний стіл, не знаючи, що це за пухлина і чи операбельна вона. Повірте, таких випадків багато, і з кожним днем з’являються нові. Такі реалії в нашій державі. Тож обирайте лікаря ретельно.

Також хочу закликати всіх жінок не зволікати з обстеженнями. Почути діагноз не так страшно, як почути його запізно. Навіть у моїй ситуації, коли рак був діагностований на початковій стадії, все рівно я втратила час. Якби я пішла на обстеження, коли тільки помітила пухлину, а не чекала декілька місяців, щоб наважитись, — можливо, рак не встиг би пошкодити мій лімфовузол, і мені б не довелося проходити таке виснажливе лікування. Бережіть себе!

За матеріалами https://tsn.ua/

«Я навчилася жити»,фотогалерея (5 фото)